«На третій день бою я підірвався на протитанковій міні»: історії з фронту від азовця-QA, що вижив

Публікуємо продовження історії азовця та QA-початківця Руслана Романова, що вижив після підриву на протитанковій міні — про страхи, найтяжчі спогади, саме поранення та місяці пекла на лікарняному ліжку.

Бачив жахливі речі, які важко зрозуміти та усвідомити

Я воював з 25 лютого до 25 травня. І це зовсім інша війна — не така, якою була з 2014 року. В цю війну русня почала додавати, по-перше, балістичні ракети, по-друге, нескінченні авіаудари, артилерію з калібрами 152+, 200+,  дрони-камікадзе. Це серйозна гра. 8 років до того була наче як прелюдія… Але це добре, адже в нас був час, щоб підготували військо, азовців, котрі пішли на повномасштабну війну. Нацкорпус, інші осередки — це трансформація Патріотів України. Вони надали нам нових людей, яких виховали по канонах азовців, воїнів.

На цій війні я бачив жахливі речі, які важко зрозуміти та усвідомити. Ти йдеш по Київській області у пошуках їжі, дивишся на розірвані трупи тварин, людей, дітей, і тобі не хочеться ані їсти, ані пити. Але продовжуєш шукати. Ти проходиш крізь все це і заходиш в «АТБ» — в даху дірка, крізь неї падає сніг. Всередині люди стоять і бухають. Ти мовчки проходиш повз, щоб щось взяти поїсти, і в тебе таке враження, що ти в якомусь іншому, сюрреалістичному вимірі. На вулиці валяються трупи, а тут люди стоять і квасять. Для мене це був шок.

Коли бачиш свого побратима загиблого чи пораненого — це теж дуже тяжко. Але гірше новачкам: я приймав пацанів ще не обстріляних на контрольно-спостережних пунктах взводу, коли були перші бої. Потім казав медикам, що з ними робити, бо людина просто в стані шоку.

Та найпекельнішою ситуація була на сході країни, куди я поїхав після Київщини. Найбільше запам’ятався мій крайній бій: тоді з мого напрямку ніхто не очікував прориву, та русня пішла на штурм. Три доби нескінченно працювала авіація, танки, піхота — з обох боків. З боку кацапів — ще й балістичні ракети, артилерія великого калібру.

Три доби на нас сипалося все, що можливо — ми не спали взагалі. Але вистояли, хоча це було дуже тяжко.

А ще — мені було страшно, мабуть, найстрашніше з початку війни. Коли я тільки приїхав на позиції, в мене як командира взводу було два дні на те, щоб все підготувати, опитати всіх людей, зрозуміти, де я знаходжусь, де ворог, що в нього є, які можуть бути прильоти. Треба розуміти, як розставляти своїх людей. Мені докидують ще десь пів взводу мінометників (це окрім мого взводу) і я стаю умовно командиром роти. І тут розумію, що в мене починається ступор. Вся відповідальність за кожного з цих людей кладеться на мене.

Я зібрав себе до купи, попросив, щоб люди розподілилися на свої місця, і почав керувати цим парадом. Паралельно шукав забезпечення та зброю — як домовий, все в хатку, своїм. За час бою знайшов протитанкові засоби ураження, ПЗРК — протиповітряні системи враження, також стрілецьку зброю, боєкомплект, набої патронів, і все це відправляв на наші позиції. Розумів, що мушу зробити все для побратимів як командир, як старший відповідальний за цей напрямок.

Тоді в нас починався танковий прорив, і я мусив все це зупинити. Метою було не дати захопити висоту, на котрій ми знаходились. За ці три доби ми двічі відступали, але все одно дали ворогу лящів, та ще й просунулись вперед. Саме так, у бою, я навчився коригувати танки, артилерію й авіацію. Не було часу переживати, що не знаю, як це робити — просто робив. Це як в пісні: для нас закон найвищий — то наказ.

На третій день бою підірвався на протитанковій міні

Наразі я поранений, бо на третій день бою підірвався на протитанковій міні М62 (близько семи кілограмів тротилу). Вона розірвалася в мене прямо під колесом, коли ми з хлопцями поїхали на командирську дорозвідку, щоб заводити свій взвод на позиції. Їдемо, я сканую все, що є на місцевості, щоб було бачення повної картини, де кому як заходити. Спочатку не туди завернули — я сказав водію, що збилися з маршруту. Він каже: «Та ні, нормально». Але я наполягав, що тут їхати не треба, ми повернули назад, після чого стався вибух.

В нас жарти дуже чернушні: мені постійно говорили «ти колись добігаєшся», і ось це сталося. Ліву ногу покришило від коліна до кінчиків пальців, пошкоджена щелепа.

Коли прийшов до тями, перше, що сказав: «Слухайте, а що мені казати Військовій службі правопорядку?». Я був у свідомості до самої операції. Коли вкололи морфін, кажу: «Дайте мені покурить, я зараз встану і підемо далі воювати». І серйозно вже хотів вставати.

Чи було боляче? Ще б пак! Два місяці — справжнє пекло. Три-чотири місяці майже не спав: три доби не сплю, потім вимикаюсь на півтори-дві години та знову прокидаюся. Зашита щелепа, переламана вся нога, в ній зашитий метал, щоб зібрати кістки на місце і все правильно зрослося. Скоро буде четверта складна операція — мені будуть вставляти суглоб, бо його нема. Знаєте, навіть у лікарні пожартувати з побратима — свята справа: «Ну що, коли ти вже будеш руку відрощувати?». А вона ампутована. В нас дуже люта чернуха, але ніхто не ображається. Щоб розуміти такий гумор, треба пожити в нашому середовищі.

Я на лікуванні вже 5 місяців. Ходжу вже на двох ногах, але з канадською милицею (опора) та в черевику. Відновлення йде чітко, тому що я над цим працюю. Велика шана та подяка патронатній службі «Азова»: крихітки працюють 24/7 і коли ми на фронті, і коли тут. Патронатна служба займається сім’ями загиблих, пораненими, тими, хто в полоні, хто з полону вийшов, перепохованням. Це великий титанічний пласт роботи, котрий виконують дівчата. Вони сидять на антидепресантах, тому що без розладів на такій роботі працювати неможливо.

З командування у підтримку

З третього дня після поранення я знову був на зв’язку з волонтерами, зі своїми людьми зі взводу, з роти — допомагав у складі благодійного проєкту «Support Azov». ЗСУ забезпечують лише 1,5% наших потреб, це майже ніщо. Про решту треба домовлятись, випрошувати, вимолювати в людей. За п’ять місяців нагнав п’ять автомобілів, один старлінк, три генератори, форму на весь взвод. Ось що таке дух «Азову»: не зважаючи ні на що, ти мусиш працювати далі. І я пишаюся тим, що є малою частинкою цієї сім’ї, котра може навіть з пораненням допомагати.

Сапорт складається з семи людей, п’ятеро з котрих — такі, як я, з серйозними пораненнями. Тільки в когось рука, в когось голова. Кожен займається своїм, але роботи дуже багато. Для того обсягу роботи, що лежить на одному мені, зараз необхідно приблизно семеро людей, щоб була змога делегувати. В мене месенджер постійно розривається.

Зараз край потрібні цивільні люди, які мають бажання та можливість займатися забезпеченням «Азову» в якості волонтера. Щоб стати частиною нашої команди, пишіть мені у Telegram, Facebook чи LinkedIn. Після співбесіди ми будемо мати розуміння, чим ваш досвід та навички можуть допомогти та де будете найкориснішими.

Крім того, ми зараз займаємось реалізацією проєкту для реабілітації та інтеграції військових через волонтерські центри у кожній області. Чому це потрібно? Через мої звички військового люди думають, що я якийсь попалений і мені постійно щось здається. Хоч я і поводжусь трохи незвично, це не означає, що я з якоїсь іншої «касти». Війна йде вже довго і триватиме далі, людям треба звикнути до міксування цивільного та військового в одному суспільстві. Ми маємо жити разом, а не окремо.

Не треба думати, що цивільні — це якісь «недолюди», що тусять в клубах, наче війни нема, а військові — це небезпечні типи, котрі всіх хочуть гатити та вбивати. Війна затягнеться, нам треба комунікувати вже зараз, щоб потім ми не поділяли суспільство на фракції, а були єдиним монолітним організмом.

Після війни

Що я робитиму, якщо мені, умовно, завтра зателефонують і скажуть, що росія капітулювала, а Україна перемогла? Буду комунікувати з усіма нашими центрами, щоб налаштовувати людей на те, що війна закінчилася, а робота — ще ні. Давайте поки не розбігатись. Дочекаємось нашої остаточної перемоги в дії: на мій погляд, це повністю переформатування нашого суспільства, відбудова інфраструктури по всіх територіях України, коли вони до нас повернуться. Також перемога — це встановлення адекватного розуміння в суспільстві того, що влада в нас — це народ, і його слово є закон. З обранцями народ мусить постійно комунікувати, і, якщо представник влади піде проти народу та держави — щоб ця людина має відповідати за це.

Після війни буде багато роботи: треба шукати та викорінювати підпільні кацапські недоформування. Тобто, почнеться трохи інша війна.

Та головне — наша єдність. Ми всі маємо працювати разом задля блага нашої Батьківщини. В нас не має бути Західної України, Центральної або Східної. Рука не може жити окремо від тіла. Україна — одна. Не має бути східняків, западенців, бандер та ватників. Цього розділення, навіяного руснею, треба позбуватись — можливо, це справа не одного покоління.

Якщо не забігати так далеко, коли основні справи, пов’язані зі звільненням та відновленням країни, будуть виконані, то я повернусь до IT. Це те, чим я хотів би займатись, і Softserve готовий прийняти мене після війни.  Поки що я такий самий тестувальник, тільки не програмного забезпечення, а етнічного. І кацапи — то є баги.