«Немає агресії, болю, жалю до ворога — для мене це робота»: азовець про свій шлях в IT та війну зсередини

 Життя бентежне — у будь-який момент все може розвернутися на 180 градусів. Сьогодні ти перукар і панкрокер, завтра — воїн. Потім вирішуєш змінити брудний окоп і автомат на ноутбук та офісне крісло, аж на порозі нового життя починається війна. Ще більш кривава і запекла, ніж ти знав.

Це історія Руслана Романова — військового та айтівця-початківця. 24 лютого, за два дні до виходу на роботу в SoftServe, він дізнався про повномасштабне вторгнення. Підійшов до вікна, вперше за довгий час запалив цигарку, уперся руками в боки та видохнув у пустоту: «Трясця його матері!». А наступного дня він був вже на Київщині — боровся проти окупанта.

Але повернемося назад — з чого все починалося…

В окупації життя не буде

До 2014 року я був панкрокером за стилем життя, а за освітою — перукар-стиліст. Свій перший гурт створив, не маючи музичної освіти, у 16 років, другий — у 17. Ми виступали по просторах нашого Донбасу, один раз були в Харкові. До речі, я з Луганщини, невеличкого міста Краснодон — воно окуповане з початку війни, з 2014 року.

У підлітковому віці до моїх рук потрапив підручник з трьома літерами на обкладинці — УПА. У школі викладали не дуже цікаво, але саме ця книжка для мене змінила все. Я зрозумів, що в нас є своя історія, своя армія, своя культура, багато чого свого — унікального, етнічного. Почав більш детально цікавитись історією України, розумітись у ній. Звісно, це зробило відбиток на моїй політичній позиції — я бачив негативний вплив «північного сусіда» на нашу країну.

У 2012 році переїхав до міста Марії — Маріуполя, а у 2013 році звідти ж поїхав на Майдан. У 2014 році тато забрав мене назад в Краснодон, а я тоді не знав, що почалася війна. Я гадав, що це якась реконструкція.

Коли повернувся до рідного міста, мені за пару днів подзвонив знайомий прикордонник, сказав: «Русік, тут тебе чекають — вони знають, що ти приїхав з Майдану. Краще тікай, тут вже інша влада».

З початку я цього не зрозумів, а потім, коли кілька днів походив по вулиці, допетрав, що до чого. В яку сраку я заїхав. До влади привели людей з іншими ідеалами. Місцеві дуже швидко перевзулися, бо їм дали грошей, пістолі, автомати, посадили на автівку, яку до того віджали у когось. Мене в місті добре знали, бо я був один з 3–4 людей у неформальному русі, субкультурі, з дуже яскравою зовнішністю. Люди, що були на Майдані, зазнавали репресій, і хтось «доброзичливий» мене здав.

Я був в шоці. Одночасно це дало мені розуміння, що там життя не буде. Взагалі ніякого. А мені конкретно так точно буде гаплик. Залишався в окупованому Краснодоні місяці чотири. За цей час побував в підвалах. Мій український паспорт ті новоросіянці порвали (на щастя, я зміг його швидко відновити по старих зв’язках). На допити ніхто не водив, але після того, як я виїхав, десь через тиждень, до мене прийшли мої однолітки і хотіли мене забирати «на яму». Я дуже вчасно втік.

Це був дуже глибокий тил, мені довелося знайти собі умовну сім’ю, щоб з нею виїхати. Щоб мене не забрали, переодягнувся у карикатурного гея. Тікав через рашку — Бєлгород — у Харків. Звідти в Київ, потім — в Кам’янець-Подільський. Там я прожив до зими 2014 року.

Якось розмовляв зі своїми знайомими з фанатського руху «Маріуполь ультрас», вони мені сказали: «Наші вже воюють з руснею, ти з нами?». Я не був впевнений, сказав: «З вами. Але куди ж мені йти? Я не воював, нічого не знаю». Вони відповіли, що тут зараз майже всі такі. Але всі свої, всьому навчать. Так відкрився шлях до добровольчого батальйону «Азов».

Чому «Азов»?

Ще до початку Майдану ставив себе як людину не патріотичного виховання, а націоналістичного. Це не наслідок виховання в сім’ї, а скоріш самовиховання. Бо людина не народжується за любов’ю до країни та бажанням її оберігати.

У чому різниця між патріотом та націоналістом? Наче і ті, і інші поважають та цінують свою країну. Але бути патріотом можна і в Канаді — кричати «Слава Україні!» і таке інше. А націоналіст — це перша людина, що бере в руки зброю та стає на захист країни, попри те, знає вона щось про військову справу чи не знає. Як не знає, то вчиться. Це розуміння здобувається з часом, подекуди — з кров’ю. Моє усвідомлення прийшло тільки після поранення. За 6,5 років що я провоював загалом, тільки після серйозного поранення я зрозумів, що таке є націоналіст.

«Азов» — реформація найкращих звичаїв козацтва та УПА.

Це нова структура, яка етнічно є тими людьми, хто продовжує нашу спільну справу, починаючи з часів козаччини. У нас одна стара ідея: Україна для українців — соборна й незалежна. Це для нас найважливіше, вже потім — решта всі. Це не означає, що ми проти всіх, хто не українці — ні. Ми живемо, ви собі живіть, але не заважайте нам жити. У 2014 році, це питання стало гостро — тоді й з’явився «Азов», зараз — ситуація ще гірша. Нас хочуть повністю знищити.

Сьогодні вся країна бачить, на що спроможний «Азов». Але наше братство (інакше назвати його не можна) формувалося дуже складно. Спочатку були осередки — вони мали назву ”Патріот України”. Люди, які мали відношення до цих осередків, зараз також пішли воювати.

В «Азові» абсолютно унікальна атмосфера та настрій — щоб зрозуміти це, треба побути у нас, цим просякнути, пожити в цьому. Вона заряджає шаленою мотивацією. Наприклад, волонтер з міста Лева побув два дні з моїми пацанами, а зараз що? Правильно, він воює разом з нами. Хоча хлопець не мав відношення до «Азову» чи якогось руху до початку повномасштабної війни. Новим людям ми кажемо, що в нас велика сім’я. Якщо ти все робиш за сім’ю — сім’я за тебе.

Благодійному проєкту «Support Azov» зараз край потрібні волонтери, які будуть допомагати із забезпеченням «Азову». Щоб стати частиною команди, пишіть Руслану Романову у Telegram, Facebook чи LinkedIn.

Підписав контракт з Нацгвардією, потім — з морською піхотою

В «Азові» я пробув рік і 6 місяців, став артилеристом. Потім вирішив перевестись до військ Нацгвардії, до 3018 частини — це саме вона базувалась у Гостомелі Київської області у лютому. Там я пробув рік і 7 місяців, тільки після того всього міг звільнитися (контракт був підписаний до кінця «особливого стану», а цей стан міг зберігатись нескінченно).

Після того я пішов до лав ЗСУ — підписав контракт на три роки з 503-м батальйоном морської піхоти, що у Маріуполі, та змінив фах. Мені було цікаво, яка в нас офіційна армія і, якщо порівнювати з добровольчими батальйонами, який в неї рівень. Що таке взагалі морська піхота Збройних сил України.

В мене був виключно спортивний інтерес — витримаю чи ні. Три роки витримав. Зараз розумію, що ЗСУ мені дало цікаве виховання, а вся війна дала реальне бачення речей навколо — без рожевих окулярів. Все стало набагато простіше.

Перша зустріч з ворогом

Я добре пам’ятаю першу зустріч з ворогом віч-на-віч. Ні, він не кидався на мене з ножем, намагаючись вбити, і взагалі вдавав, що він не ворог. Це було літо 2015 році, була кампанія на Донеччині, ми — на лінії зіткнення, де постійно гатять. Аж тут бачимо — по полю йде чувак з вєліком, в окулярах, шортіках, капцях.

Ми його забрали звідти (нас десь 7–8 людей, озброєних до зубів), зняли окуляри — він такий худесенький, з трошки червоними очима і навіть не дриґається. Йому пофіг. Чоловік накачаний препаратами, затирає нам, що приїхав посерфити. Я йому кажу: «Слухай, а ти не переплутав материки? Щось я не пам’ятаю, щоб на Азовському морі були такі хвилі». Його обшукують, а в нього в шортіках невеличка, як сірничок, карта місцевості, маленький олівець — він все відмічає.

Зараз в мене вже немає тієї агресії, болю, жалю до ворога — для мене це робота. Є ворог, і моя задача — його ліквідувати. Все. Русня щось розказує, наче ми — бездушні кати, але це не так — катувати вони люблять. Я гадаю, що ми люди набагато вищі, бо нам ворога треба просто знешкодити. Повна ліквідація. Моя б воля — я б і в полон не брав. Я розумію, що це дуже важливо, бо полонених можна міняти на наших хлопців, але іноді кацапам у полоні в нас ліпше, ніж жити там. Я в декількох розмовах це чув.

«Софтскіли» військового

Щодо обстрілів — окрема тема: для цивільної людини приліт ракети — найстрашніше. Чи відчувають військові страх? Так, постійно — і в перше, і зараз. Але організм людини — дуже цікава річ. Я відчуваю, що в нас є два виміри, дві половинки одного цілого: тваринне — інстинкти, та людське — це розум та емпатія. Коли йде бій, все твоє людське розсипається, тому що воно достатньо крихке в тих реаліях та умовах. Лишається тільки тваринне, звіряче. Ти живеш на рівні інстинкту. В мене як в захисника нашої рідної неньки України, котру я дуже люблю, є тільки одна мета: працювати максимально ефективно, щоб не загинути та щоб не загинули побратими.

Після бою, коли ви вже відпрацювали або від’їхали, тільки тоді до тебе доходить той лютий жах, котрий відбувався.

Спрацьовує захист організму, бо інакше можна зійти з розуму, особливо коли перші рази стикаєшся. В мене є така фраза, я її почав давно використовувати: треба правильно зійти з розуму, щоб повністю не поїхати дахом. Ти мусиш підкорегувати себе як еквалайзер — настроїти його під окремий стиль музики, жанр, щоб вона доставляла тобі насолоду. Це теж саме. Ти мусиш спуститись з небес в підземелля, це прожити, зрозуміти, змиритися з тим, що ти можеш кожної хвилини загинути. Тоді тобі набагато легше жити і працювати.

Я весь свій час дорослішання як чоловіка провів на війні, тому я в чомусь жорстока людина: якщо справа стосується роботи, це мусить бути виконано. Ці якості переносяться на цивільне життя. По-перше, залишається звичка казати прямо, чітко, коротко і ясно, що треба людині робити, якщо вона починає гальмувати. Це дуже сильно впливає на відносини з людьми — не в кращому сенсі. З цим реально проблема.

Люди починають щось собі міркувати перед відповіддю, а ти звик, що часу обмаль — починаєш «розчехляти» людину, діяти дуже впевнено, швидко, чітко. Ти ж гоноровий козак. Потім — планування та розставлення пріоритетів: коли людина починає «віляти», типу, давайте поговоримо, перенесемо на завтра, підемо на каву, я кажу: «Ні, давайте зараз все вирішимо — або так, або ніяк».

Вирішив піти в IT

У 2021 році контракт закінчився, і я вирішив повернутись до цивільного життя. Я розумів, що вся ця ситуація у Донбасі матиме якесь логічне завершення — це тільки питання часу. Коли війна стає на паузу, починаються внутрішні конфлікти, або війна переростає в щось більше, ніж бої на окремих територіях, йде маштабізація у велетенських цифрах — зброї та людей, залучених до всього цього.

Але на той момент кампанія нікуди не просувалась, а мені треба було займатись своїм здоров’ям. Я переїхав до Львова — мені подобається називати його Місто Лева. Люблю його, воно супер. Я попрацював якийсь час різноробом та зрозумів, що то не моє — треба щось цікаве. І тут десь в інтернеті я побачив, що під керівництвом Норвегії наших атовців вчать на тестувальників програмного забезпечення. Мені стало цікаво, чи зможу я таким займатись. М’язами я напрацювався, час працювати мозком.

Крім того, я розумів, що мені необхідна реабілітація та соціалізація — бо мозок військового працює не так, як у цивільного. А за допомогою інтелектуальної роботи в команді я міг би вивести себе з тих станів, з депресії. Тому я вирішив піти в IT. Крім того, це прибуток, постійний розвиток, і мені б дуже пасувало сидіти в теплі за ноутом після років «радощів» життя на вулиці. Вчився три місяці. Перший час було дуже складно, але потім розібрався і мені сподобалося. 26 лютого я вже мав йти працювати в SoftServe.

Та 24 лютого о п’ятій ранку мене підняли, сказали, що в нас війна. Я почав на то злитися, але розумів, що піду на фронт. Я дав собі обіцянку, що коли почнеться повномасштабна війна, то повернусь до своєї сім’ї, до «Азову». Встану на захист своєї країни.

Продовження про реалії повномасштабної війни, важке поранення та бачення майбутнього країни читайте тут.