«Не засуджую тих, хто розмовляє російською в Україні»: чесні історії айтівців, які перейшли на українську мову

З початку вторгнення росії в Україну дуже багато російськомовних українців вирішили остаточно перейти на українську мову. Ми зібрали для вас декілька історій про те, як це роблять айтівці з Pingle Game Studio. Надаємо їм слово.

Я не засуджую тих, хто говорить російською

Мене звати Надія Гавриленко, я Unity (C#) Developer. Хоча я досить непогано знаю українську, мені завжди було набагато зручніше спілкуватися російською — банально мала більше практики, ну і раніше на мову не так звертали уваги. Але вже на другий день війни деякі з моїх друзів (котрі теж завжди спілкувалися російською) перейшли на солов’їну. І я подумала, що це чудова ідея, хоча тоді ніхто нікого ні до чого ще не закликав.

Деякі люди переходять на українську, тому що не хочуть мати нічого спільного з росією, відчувають огиду. Але мною керували інші емоції — це гордість за свою країну, за те, що ми вистояли в перші дні, коли ніхто від нас цього не очікував, і продовжуємо дивувати весь світ своєю мужністю. Мені хочеться відчувати себе українкою, хочеться відчувати єдність з українським народом.

Я зараз знаходжуся далеко за кордоном, виїхала десь через тиждень після початку. Хочу сказати, що тут навіть не очікують, що я знаю російську. Що вона навіть теоретично може бути для мене ближчою. Такі думки іноземцям просто не приходять в голову. Україна — це українська.

Проте я не засуджую тих, хто продовжує говорити російською. Багато з них, можливо, вже втратили все. Куди ж їм втрачати ще і звичну мову?

Чи заслуговує людина відчувати себе вигнанцем просто за те, що просто так вийшло, що російська для неї зручніша? У кожного свої обставини і свої причини. І врешті-решт мову не можна вивчити за один день. Але що можна — так це чітко знати, на якому боці ти зараз. А як ти про це скажеш, вже не так важливо.

Що я засуджую — так це будь-які сварки на тему мови. Зараз це просто неприпустимо. Людина, яка всім серцем за Україну, але розмовляє російською, не наносить нікому шкоди. А ті, хто говорять українською і змушують до цього інших — наносять! Ще й яку. Банально псують настрій собі та іншим, створюють розкол всередині країни. Ми не можемо зараз сваритися один з одним, вся агресія має бути направлена на справжніх ворогів.

Історично склалося, що ми знаємо дві мови, цього не змінити за одну мить. І у будь-який інший час я б сказала, що це досить круто, тому що знаючи дві мови «за замовчуванням», ми можемо набагато легше (навіть не докладаючи зусиль!), ніж росіяни, розуміти польську, білоруську, інші слов’янські мови. Хто ще може таким похвалитися?

Сумно, що одна з добре знайомих нам мов виявилася мовою агресора, але замість того, щоб відхрещуватися, краще подумаємо, як нам це допоможе перемогти.

Деякі з людей, с якими я спілкуюся, з різних причин не можуть перейти на українську, хоча щиро на нашому боці. Я продовжую спілкуватися з ними як раніше, тому що головне, щоб ми добре розуміли один одного і продовжували бути разом. Разом ми сильніші.

За останній місяць української в моєму житті стало набагато більше і розмовляти стало набагато простіше. Коли я маю вибір — я однозначно обираю українську. А коли, в силу різних обставин, вибору немає, я тішуся з того, що знання російської приносить мені користь — впевнена, що росія не хотіла б нам ні в чому бути корисною, але тут вона просто нічого не може зробити.

Бабуся каже, що у мене виходить набагато краще

Я Юрій Нікулін, Graphic Designer. Народився і більшу частину життя провів у моєму рідному місті Харкові. Усе моє оточення розмовляло російською, батьки, друзі, вчителі — всі. Українську я чув тільки на QTV, коли дивився реслінг чи «Футураму».

Школа у мене була російськомовна, більшість вчителів я досі пам‘ятаю та поважаю, але були й такі, які у період 2014 року замість того, щоб вести урок — влаштовували нам «ватні» монологи з приводу Криму, Майдану тощо.

У моєму житті українська займала важливе місце, особливо після того, як ми познайомилися з моєю другою половинкою. Їй з українським оточенням пощастило більше, ніж мені, і з нею хочеться розмовляти лише солов‘їною.

Але все зупинялось на моменті усного мовлення. Я, мабуть, й досі не думаю українською, а коли розмовляю — перекладаю свої думки у слова. І через це здаюсь сам собі якимось загальмованим.

Після 24 лютого стало зрозуміло, що час переходити на українську.

Почав я з відмови від будь-якого контенту російською: кіно, серіали, анімаційні фільми тощо — тільки український переклад.

І, до речі, вже знайшов безліч прикладів, що українська локалізація набагато правильніша з точки зору перекладу. З’явився мотив передивитись усі улюблені фільми.

Щоб не здаватись надто повільним у спілкуванні, поки що перейшов на українську тільки в тексті, а спілкуюсь у більшості з тими людьми, перед якими не соромно виглядати смішним. Бабуся каже, що у мене виходить вже набагато краще, а бабуся брехати не буде! 🙂

Так що все моє оточення в цьому мене підтримує, і всі теж, як можуть, намагаються перейти на українську. Впевнений, що згодом буду спілкуватися на достатньому рівні, щоб почуватися впевнено.

До людей, які досі спілкуються російською, я ставлюсь так само, як і раніше, бо на особистому прикладі знаю, що можна щиро любити свою країну, розмовляючи будь-якою мовою.

Спілкуватися українською — моя форма протеста

Мене звати Дарія Панфіленко, я Concept Artist. До війни я спілкувалась російською, українська займала далеко не перше місце. Але я не цуралася читати чи щось писати або ж відповідати на ній, коли до мене зверталися українською.

У перші тижні війни прийшло усвідомлення того, що хочу перейти на українську. 

Мені стало гидко, що у нас з цими нелюдями так багато спільного — корені, родичі, загальна розмовна мова. І спілкуватися тільки українською, яку вони не розуміють, відчувається наче якась форма протесту.

Перехід відбувся зовсім нескладно, це відбулося натуральним чином.

Я почала з того, що стала спілкуватись українською у нашому робочому чаті на 150 осіб. А також майже одразу — з рідними та друзями.

На 100% не переходжу, бо відчуваю себе трохи невпевнено, коли всі навкруги розмовляють російською. Я живу у Дніпрі. Здається, що буду звучати якось недоречно, чи буде здаватись, наче я якийсь імпостерСиндром самозванця (imposter syndrome) — психологічне явище, при якому людина не здатна приписати свої досягнення власним якостям, здібностям і зусиллям..

Але по телефону з представниками обслуговуючого персоналу, пошти, або з людьми, які дзвонять щось уточнити щодо замовлень, все ж, переважно, відповідаю українською. 

Проте, я впевнена у своїх навичках щодо мови і, слава богу, завдяки великій кількості прочитаного та написаного за своє життя, труднощів з її використанням майже не маю, це ж рідна мова, як не як.

Виходить в мене, як і більшості українців, дві рідні мови. Але російська нині наче заплямована цими покидьками, що роблять жахливі злочини на нашій землі. І мені чомусь соромно, що я вважаю російську не менш рідною.