«Я зробила цей вибір 2014-го і знову роблю зараз. Я залишаюся в Україні»: розробниця з Донецька про те, як жити, коли у твоєму місті війна вже 8 років

Для більшої частини України війна почалася 24 лютого. Але на сході війна йде з 2014-го, і є люди, які зараз переживають ці події вдруге. Але переживають по-іншому.

Полина Чупайленко має саме таку історію. Поліна — фронтенд-розробниця з Донецька, яка 2014 року переїхала до Львова, а рік тому — до Києва.

В інтерв’ю для Highload Поліна розповіла, як було бути донецькою біженкою, чому турбота про себе — одна з найважливіших речей і чи можна знайти сенс у розпал війни.

У Донецьку встигла закінчити лише перший курс

У мене непрофільна освіта — я навчалася на міжнародних відносинах і дипломатичній службі. Перший курс закінчила в Донецьку, а наприкінці першого навчального року поїхала до Львова.

У програмування прийшла на четвертому курсі. Хоча перші кроки робила ще у школі — мені було цікаво писати код на HTML, CSS, Delphi, робити лабораторні для подруг. Але на технічну спеціальність йти не наважилася — учителька математики вбила мені в голову, що я «гуманітарій».

Із цим, до речі, пов’язана кумедна історія. Я тоді щось не зрозуміла в книзі та попросила її пояснити простими словами, а на її «ти гуманітарій» відповіла: «Якщо людина знає свій предмет, вона може на яблуках пояснити навіть складні теореми». З того часу вона мене дуже не любила 🙂

Вчити міжнародні відносини мені подобалося, але з роботою не склалося. І оскільки Львів — IT-столиця України, то було неминуче, що одного разу я потрапила на IT-конференцію. Там я познайомилася з величезною кількістю айтівців, які теж вважали себе гуманітаріями. Це стало для мене проривом, я почала шукати інформацію та вчитися, і ось уже п’ятий рік я фронтендщиця.

Через п’ять років дізналася, що я маю ПТСР

Зараз я працюю в Grid Dynamics на контракті з Nike. Працювала на Angular, але в поточній компанії пробую React.

За рівнем я зараз мідл. Могла б бути сеньйором, але гадаю, краще розвиватися повільніше і з турботою про себе. Тому що я часто бачу, що у програмістів, які дуже поглиблені в тему, проблеми з комунікацією. А ще рік тому, переїхавши до Києва, я дізналася, що в мене ПТСР (посттравматичний стресовий розлад).

Львів — місто з маленькими вуличками, затишне, але зовсім не моє. Київ з його широкими проспектами підходить мені більше. Але саме в Києві я помітила, як дивно реагую на салюти, на колони машин — до панічних атак. Тому я пішла до психотерапевтки, вона відправила мене до психіатра, і там мені поставили діагноз.

Насправді ПТСР — це не лише страх гучних звуків. Мені тривожно, наприклад, якщо хтось поруч різко починає махати рукою або бити м’ячем об підлогу. Це не лікується, ця особливість тепер зі мною завжди, але тепер я її знаю, приймаю та розумію, як реагувати на дискомфорт. Наприклад, можна просто попросити людину не махати рукою або використати якісь спеціальні практики, які заспокоюють тебе.

Тож я рада, що нарешті пішла до психолога — доросла до цього фінансово та морально. І не лише я. У мене немає жодного друга з Донецька, хто б не пішов до психолога.

Моменту «початку війни» на Донбасі не було — були дивні речі, які ніхто не розумів

Я знала, що цього року буде війна, готувалася. Накупила запас їжі на два місяці, газовий балон, таблетки, що знезаражують воду. Я знала — але не вірила. У повномасштабне вторгнення точно не вірила. Напевно, це була стадія заперечення. Хоча уявляла плюс-мінус сценарій розвитку подій. Але реальність завжди відрізняється від сценарію.

По-перше, перед Новим роком я травмувала ногу, і на момент початку війни вона в мене не згиналася. Тому першого ж дня, коли ми з хлопцем хотіли спуститися в метро, ​​ми зрозуміли, що робити так щоразу, як увімкнеться тривога, буде складно. Тож я вирішила виїхати з Києва до Львова. Зараз маю намір повертатися.

По-друге, війна на Донбасі та повномасштабне вторгнення — усе-таки різні речі.

Коли почалася війна на Донбасі, мені було 16 років, і я була першокурсницею університету. Але моменту «початку війни» як такого не було. Були якісь дивні речі, які ніхто не розумів.

Наприклад, тоді були мітинги на Майдані за Україну. У Донецьку вони також були. Але люди з Києва (у соцмережах, наприклад) ставили нам запитання: «А чому ви мовчите?»

Потім настало затишшя. З міста ніхто не виїжджав, але всі сиділи по домівках. Тиша була дуже підозріла і напружена. Одного дня у травні я йшла від репетитора на мітинг, трохи запізнюючись. Я йшла в навушниках і раптом крізь музику почула стрілянину. Я підбігла ближче і побачила, що людей на мітингу оточили росіяни — стояло багато російських автобусів, були чутні голоси людей російською і з російським акцентом.

Пізніше ми дізналися, як це сталося: вони зламали сторінку «ВКонтакте», де люди збиралися на проукраїнські мітинги, і поміняли місце зустрічі. Частина людей побачила це, частина — ні. На старе місце прийшло менше людей, і їх стало легше оточити.

Після цього в місті стало з’являтися дедалі більше росіян у військовій формі та російського транспорту. Потім почали з’являтись прапори, відбуватися перестрілки у дворах, бомбардували аеропорт. Тоді я вирішила поїхати. Це було на початку липня.

Те, що зараз відбувається в Херсоні — це повторення історії з Донецьком

З того часу я була в Донецьку лише раз — на Новий рік 2014/2015. Дуже просили батьки. Місто дуже змінилося. Звідкись з’явилися прапори ДНР, у центрі міста тремтіли вікна від вибухів, вгорі літали снаряди. Щоб виїхати з міста, потрібно було проїхати чотири блокпости. На одному з них до автобуса зайшов чоловік у військовій формі, вивів усіх дівчат, промовив дитячу лічилку і навів на мене дуло пістолета. У результаті відпустив, але хто знає, що могло статися.

А у Львові все було не так. У Львові тоді для місцевих мешканців жодної війни не було. Я і частина моїх одногрупників були донецькими біженцями, людьми, які падали на землю, якщо чули щось дуже гучне — і на нас дивилися дивно. Але треба було продовжувати жити, навчатись у новому університеті, куди вдалося перевестися, підробляти. І слідкувати за новинами.

Це був якийсь сюр: заглядати в телефон і бачити там зовсім інший світ, про який ніхто у Львові не знає. Вдавати, що ти не з Донецька, щоб до тебе не чіплялися. Тому що сильно чіплялися. Адже ми ні в чому не були винні — тільки в тому, що народилися ближче до кордону із сусідом-дебілом.

Нині все стало краще. Люди почали розуміти. Деякі люди, які 2014-го ставилися до мене з ворожістю, після 24 лютого 2022-го зв’язувалися зі мною та вибачалися за своє ставлення. І я дуже цьому рада, що люди розуміють. Тому що сюжет, який відбувався в Донецьку, коли глушили зв’язок, показували російські канали, казали, що нас всі покинули, вводили рубль, робили фільтрацію — усе це зараз відбувається в Херсоні.

Мені вже не страшно втратити свої речі, але в чому зараз мій сенс — я не знаю

Ми переживаємо війну вдруге, і для мене і багатьох моїх друзів з Донецька вже не так страшно втратити свої речі. Усе можна купити та побудувати заново. І зараз я ясно бачу, що найважливіше — це те, що я вклала в себе. Цього ніхто не забере.

Але я не можу сказати, що першого разу загартувалась і тепер мені все байдуже. Я відчуваю якусь… аморфність, фрустрацію. Я не можу працювати на повну, не здатна щось вчити після роботи, і навіть ті завдання, які я закриваю, — я ніби не бачу в цьому сенсу.

Намагаючись розібратися з цими почуттями, я почала читати книгу Віктора Франкла «Людина в пошуках справжнього сенсу». Він пише жорстко, пише про концтабори, але доносить дуже правильні думки — про те, що не можна міряти себе тим, що з тобою сталося, і не можна мірятися болем. Я ніколи не дізнаюся, що переживають ті, хто виїхав з України або хто не виїхав у безпечні регіони. А вони не дізнаються, що я переживаю. Але біль у нас у всіх один. Тому що для кожної людини її біль — найсильніший.

Так само, як і біль, нас поєднує наш сенс, хоча він у кожного різний. Хтось тримається за кохану людину, хтось — за справу всього життя. І якщо в тебе є сенс життя, є сенс у твоєму стражданні.

Який у мене сенс? Якщо чесно, я не знаю. Але я намагаюся його знайти, нагадуючи собі, що роблю свій внесок. І нехай сайти, які я розробляю, не рятують життя і в порівнянні з тим, що відбувається, можливо, дурні та неважливі, але я так допомагаю Україні економічно. Тому що, здавалося б, сайтик із взуттям — кому він потрібний? Але так я можу сплачувати податки та донатити ЗСУ.

Тож, хоча в мене поки що немає сенсу, хоча я поки що не можу зрозуміти свої нові цінності, у мене потроху з’являється бажання. Працювати, читати, пити каву. Бажання жити.

Але це дається складно, тому що складно побачити майбутнє. Я не хочу їхати за кордон. Подорожувати — так. Але жити я вибрала в Україні. Я прийняла це рішення 2014 року і знову усвідомлено роблю це зараз. Я залишаюся.